Быв єден царь

Быв єден царь, котрого звали Емануел, з царіцёв меном Клавдія, котры мали три дївкы. Мадлену, Фіфлену і Елену.

Мадлена барз любила їсти. Родічі їй при обідї цїлой царьской родины все знали заказовати їсти велё солодкых їдел – колачів, торт і закусків, но і вудженых ковбас і мастного мняса. Зато Мадлена тайно сходила долов до пивніцї царьского замку, де была царьска кухня і од кухарїв і кухарок собі выжадовала приправлёвати про ню – заказованы нездравы їдла. І так, зо дня на день, Мадлена ставала ся тучнїшов і тучнїшов.

Фіфлена ся барз любила парадити і часто ся выкручала перед глядилом. Вішала на себе пацеркы, брала на палцї великы перстінї і мінила єдно шматя за друге – і пять раз на день. Служкы около нёй мусилы все побіговати і послуговати єй, перезлїкати ї, чесати єй з костяным гребінём, но вна все была неспокійнїша і неспокійнїша і жадала од родічів все дорогшы і дорогшы шперкы і шаты.

Елена, котру вшыткы на царьскім дворї звали фаміліарно Улька, нияк раз не обертала свою позорность на розмары своїх сестер. Любила зыйти із замку до царьской стайнї  выдкы выводила на прогулку до царьскых лїсїв конї із псами. Цїлыма днями перебывала меджі царьскыма пастырями. Бісїдовала з нима о вівцях, о тім, як стрижуть з них вовну, што із вовны вырабляють в царьскых дїлнях. Часто бісїдовали і о небезпечных про вівцї вовках ці медвідях. Тоты звірї каждый рік нападовали стадо овець горї в лїсї і пару вівець зъїли, ці скорше зожерли, бо зимы в царьскій країнї были тугы, а звірї были голодны.

Прінцезна Елена была барз одважна. Никого і нічого ся не бояла. Раз была на салашу, де з царьскыма пастырями вырабляла вівчій сыр. Одразу зачули велике бечаня овець в кошарї коло салаша. Елена выбігла без страху із салаша і образ, котрый увідїла, їй на минуту цїлу заморозив. Но потім ся здогадала, же вівцям треба помагати, не бояти ся нечеканого гостя, котрый навщівив кошару. Закрічала на пастырїв і бачів царьского салаша і вшыткы довєдна зачали выганяты незваного гостя.

Незваным гостём, быв, дїточкы, великый медвідь, стоячі на заднїх лабах і передераючій ся до кошары з боку лїса. Ёго слїды і медвідячкы спозоровали пастырї царьского салаша уже скорше в лїсї.  Но не хотїли никого выстрашыти, зато і никому о тых слїдах не повіли. Но было бы лїпше, кебы повіли. Бо могли ся в царьскых стайнях на медвідя пририхтовати. Но Улька не стратила духапритомность, окрем пастырїв і бачів, на котрых уже скорї закрічала, запискала і закликала на своїх овчарьскых псїв, сїла на свого чорного смілого коня Враника і зачали вшыткы довєдна медвідя од кошары выганяти. Медвідь быв старый і міцный, спочатку ся вівчарьскых псїв нияк не напудив і так ся здало, же ся їм вшыткым медвідя од вівчой кошары не подарить одогнати. Медвідь быв по зимі голоден і хотїв їсти / жрати.

Улька собі спомнянула, же в царьскій кухни ся все даяке мастне мнясо находить про єй сестру Мадлену. Покы бачове і пастырї одганяли медвідя од кошары дымом, дзвонили дзвонцями вівець і робили великый глук, Улька утїкала на коникови Враникови як о жывот до царьской кухнї, взяла выдтам велыкый фалат мастного мняса і наперек неспокойности сестры Мадлены, взяла іщі із своёй комнаты вздуховку і вернула ся блесково до кошары. Пастырї шмарили медвідёви фалат мастного мняса далеко од кошары, Улька зачала стрїлати із вздуховкы і медвідь наконец вхопив фалат царьского мняса і втїк далеко до лїса. Но жебы ся му не захотїло до кошары зась вернути за вівцями, пастырї із бачами посилнили стїны кошары і Улька привела іщі далшых двох выцвіченых овчарьскых псїв, котры в ночі і во дни стражыли стадо царьскых вівець і небояцно одганяли од них вовків і медвідїв.

О смілости прінцезны Улькы ся рознесла вість нелем по цїлім царьстві, но і за єго граніцями. Прінцове зблизка і здалека зачали ходити на спросины і жадати руку Улькы од царя Емануела. Но царь лем тілько вшыткым прінцям одповідав, же ёго Улька собі молодого выбере сама – втогды, коли сама буде хотїти. І так ся стало. По дакілько роках, коли прінцове перестали до Емануелового царьства ходити, бо Улька їх одмітала, і коли ся помалы забыло на єй смілость при одганяню медвідя од вівчой кошары, заблудив до царьского лїса прінц Осиф із сусїднёго кралёвства і напротив ёго коня ся в густім лїсї поставив тот самый старый і міцный медвідь, котрого одогнала Улька з пастырями і бачами од вівчой кошары. Несподїваня было велике і про прінцового коня і про самого прінца. Кінь ся сполошав, но на щастя скочів на бік од медвідя, котрый хотїв лабов захопити прінца, но ёго кінь быв шыковнїшый і шаленов скоростёв втїк медвідёви з досягу і так свого пана захранив. Цїлый здушеный прицвалав прінцїв кінь із прінцём на хербетї до кошары, де вже вівчарьскы псы одогнали небезпечного медвідя од прінця Осифа.

Вість о прінцёви Осифови із сусїднёго кралёвства в царьскій кошарї і о ёго огрожіню медвідём в їх лїсї дішла до замку. Царь послав свої стражы до кошары, жебы прінця привели на їх замок одпочіти і успокоїти ся. Прінц зістав на замку пару днїв і спознав Ульку нелем як сміле і красне дївча, но і як мудру сполочнічку про розговоры о будучности нелем їх царьства, но і ёго кралёвства. Залюбили ся єден до другого і приготовили таку свадьбу, на котру нелем арістократе довколїшнїх царьств і кралёвств довго споминали, но і челядь на царьскім дворї.

Прінц Осиф із своёв женов Ульков выстрїдали на царьскім стілцї царя Емануела і царёвну Клавдію, бо тоты не мали мужского наслїдника і їх наслїднічков ся стала їх дївка Улька або Елена. На кралёвскім стілцї нагородили родічів прінца Осифа, краля Осифа І-го і кралёвну Катарину і споїли Ульчине царьство із Осифовым кралёвством. Ульчины сестры Мадлена і Фіфлена ся тыж поодавали – за прінцїв, котры ходили наперед за Ульков, но кедь їх тота довго одмітала, нашли ся двоме такы, котрым ся залюбили і єй старшы сестры і одвели собі їх до своїх кралёвств. Улька з Осифом довго владїли споєному Ульчиному царьству і Осифовому кралёвству, бо владїли мудро. Свої землї розвивали на проспіх вшыткых, завели про вшыткы дїти в споєнім кралёвстві повинну освіту і наконець зрушыли подданьску сістему і люде в їх кралёвстві стали слободныма людме.

І кедь жыли довго і мали велё дїточок, предсі лем часом повмерали і так є нашій приповідцї конець, бо задзвонив на їх замку дзвонець.